0 просмотров
Рейтинг статьи
1 звезда2 звезды3 звезды4 звезды5 звезд
Загрузка...

Книгу про історію перекладів Святого Письма видано у Белграді

ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ

ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ — перше повне видання всіх книг Святого Письма церковнослов’янською мовою.

Це віщання здійснене 1581 р. в Острозькій друкарні заходами мецената української культури князя Костянтина Острозького. З метою підготовки повного й точного видання Біблії, якою могли б користуватися не лише українці, а й сусідні слов’янські народи, до багатьох країн були надіслані гінці. Доставлені до Острога різноманітні богослужебні книги, видані різними мовами, стали основою для підготовки двох варіантів перекладу — із староєврейських і грецьких оригіналів. До праці залучено 42 перекладачі. Створена при Острозькій академії спеціальна комісія з перекладу Святого Письма затвердила до складання останній варіант із грецької.

Книга має 1256 сторінок, прикрашених численними заставками, кінцівками та ініціалами. Починається вона з передмови князя Костянтина Острозького, у якій ідеться про історію перекладу й ті численні перешкоди, які „руйнували задумані плани”. Передмова закінчується емоційним закликом до читача: „Прийміте цю Біблію всіх слов’ян не яко річ земну, але як дар небесний”.

Острозьке видання Біблії на сотні літ стало основою для подальших перевидань книг Святого Письма в усіх слов’янських країнах. Так, 1663 р. московський цар Олексій Михайлович наказав перевидати цю Біблію „швидко з перекладу князя Костянтина Острозького, без змін, крім орфографії”. Однак московське видання Біблії відрізняється від острозького: в ньому замінено український наголос на російський. Перероблена й передмова, де вираз „народ руський” (тобто український) замінено на „народ великоруський”. Перевидання 1571 р., яке дістало назву Єлизаветинської Біблії, було визнане згодом Синодом Російської православної церкви як усталений канонічний текст. Усі роботи над текстом цього видання виконали професори Київської академії Варлаам Лащевський та Гедеон Слонимський.

Із надрукованих Іваном Федоровим і його послідовниками — Сеньком Сідлярем та Сачком Корункою кількох сотень примірників Острозької Біблії до нашою часу збереглися одиниці. Один із цих примірників зберігається в колекції митрополита Іларіона (Івана Огієнка) у Вінніпезі. Українська громадськість Канади, дбаючи про збереження цієї пам’ятки української культури для майбутніх поколінь і бажаючи познайомити з нею найширші наукові, політичні й просвітні кола інших держав, виступила на початку 80-х років (напередодні 1000-літгя хрещення України-Руси) з ініціативою репринтного відтворення Острозької Біблії. Книга вийшла друком 1983 р. в Англії з дозволу Британського й закордонного біблійного товариства за кошти всеканадських українських організацій.

Літ.: Огієнко І. Історія українського друкарства. К., 1994; Запаско Я. Українська рукописна книга. Л., 1995; Тимошик М. Князь Острозький та його Біблія // Друкарство. 1999. № 5 (вересень—жовтень).

У Белграді вийшла перша історія України в перекладі сербською мовою

Белградське видавництво «Дан-ґраф», із фінансовою допомогою Міністерства закордонних справ України, видало «Нарис історії України» Аркадія Жуковського й Ореста Субтельного. Книжку переклали доктор Янко Рамач і магістр Анамарія Рамач Фурман, викладачі університету в місті Новий Сад. Це перша історія України, видана сербською мовою.

За винятком деяких науковців, сербська громадськість досі була у змозі читати лише книжки, написані з радянсько-російсько-імперської точки зору. З огляду на це видавництво доклало додаткових зусиль, щоб дати читачам ширшу картину: до книжки як додаток уміщені дванадцять есе про визначних українців, від Ярослава Мудрого й короля Данила Романовича до Мазепи, Сковороди, Шевченка, Франка, Довженка й Ліни Костенко. Написали їх сербські україністи Людмила Попович, Дюра Гарді, Михайло Рамач та двоє згаданих перекладачів.

Публікація закінчується хронологією, котрою охоплена й Революція гідності, окупація Криму та російська агресія на Донбас. Остання дата у хронології – 11 червня 2017 року, коли став чинним безвізовий режим.

Книжка проти стереотипів й міфів

У вступній статті видавництво пояснює, що книжку надрукувало тому, що вона написана з української наукової точки зору. Її автори вважають, що немає єдиної «загальноруської» історії й культури, й наполягають на тому, що не можна говорити про «нову» або «молоду» українську націю й «нову державу» Україну. Жуковський і Субтельний поділяють думку Михайла Грушевського, що «Київська держава, право й культура були утвором одної народності, українсько-руської; володимирсько-московська – другої, великоруської». Для більшості сербів, котрих наразі ще більше, аніж в минулому, «бомблять» російською пропагандою, це – єресь.

Читать еще:  Хвалить ребенка опасно? Это культивирует тщеславие?

Видавництво «Дан ґраф» друкує незалежну щоденну газету «Данас», яка частіше від інших сербських видань подає матеріали про Україну. Редактор Радомир Лічіна пояснює, що видавництво намагається друкувати книжки, які проливають додаткове світло на події з ближчого й дальшого минулого і які допомагають долати стереотипи. Він каже: «Коли йдеться про Україну, треба чесно визнати, що сербські читачі й громадськість упродовж надто довгого періоду ознайомлювалися з її історією через російські або польські джерела. Наслідком цього були стереотипи, рештки яких помітні й сьогодні, коли дехто ще бачить Київ як «мать городов русских» і т. п. Ми бажали, скільки це в нашій змозі, протистояти таким позиціям, незважаючи на загальну упевненість у тому що «міфи є тим, чого ніколи не ставалося, але вони, всупереч тому, тривають».

Видавець: «Відчинене вікно для кращого розуміння України»

Дюра Гарді, професор університету в Новому Саді, зазначає, що йдеться про фундаментальну наукову працю авторів, широко відомих у міжнародних наукових колах. «Було вкрай необхідно, – зазначає цей історик, – щоб у Сербії вийшов такий синтез, що доповнить і розширить знання про історію цивілізаційно близького сербам українського народу, котрий пишається своєю історією. Йдеться про проект, який долає політичні стереотипи й зближує два народи». Гарді додає, що вихід книжки Жуковського й Субтельного міг би стати поштовхом для перекладу українською мовою праці «The Serbs» видатного сербського історика Сіми М. Чирковича.

У видавництві вважають, що «Нарис історії України» читатимуть насамперед науковці, студенти й публіцисти, а також українсько-русинська діаспора, зокрема молодь. Редактор видання Радомир Лічіна каже: «Ми не маємо ілюзій, що одна книжка змінить ставлення нашої громадськості до колишніх і нинішніх подій в Україні та що вона заповнить величезну порожнечу, яка існує в тутешньому уявленні про країну, котра навіть не далека, а з котрою пов’язують нас також українці, які упродовж кількох поколінь живуть у Сербії як її лояльні громадяни. Все-таки ми відкрили хоч одне віконце для кращого розуміння того, що відбувається в тій великій країні, сподіваючися, що таких вікон у майбутньому буде все більше».

Слід сказати, що ця книжка була підготована ще 2008 року. Коли вже готувалися здати її до друку, українська сторона без пояснення розірвала угоду з видавцем. Така директива надійшла з Києва. Люди, причетні до проекту, говорили, що видання припинили особи з оточення Віктора Януковича.

Михайло Рамач

За освітою історик. Журналіст, поет, перекладач та сценарист. Автор семи поетичних книжок, пʼяти книг есе про колишню Югославію й нинішню Сербію. Був головним редактором трьох сербських щоденних газет. Співробітник Радіо Свобода з 1998 року. В сербських ЗМІ від початку 1990-х років друкує матеріали про Україну.

Книгу про історію перекладів Святого Письма видано у Белграді

Третій повний (римський) переклад Біблії українською мовою.

Суттєвою відмінністю цього перекладу, в порівнянні з попередніми двома перекладами (Пантелеймона Куліша й Івана Огієнка), є те, що перекладач о.Іван Хоменко користувався не тільки оригінальними текстами книг Старого Заповіту так званого «першого канону», які визнані всіма помісними Церквами (православними, католицькими, протестантськими) як богонатхненні, а й книгами «другого канону» (Товита, Юдити, Перша книга Макавеїв, Друга книга Макавеїв, Мудрости, Сираха, Варуха, Лист Єремії), які визнаються канонічними лише католицькими Церквами латинського та грецького обряду, а іншими Церквами вважаються апокрифічними. Священнослужитель о.Іван Хоменко — український грекокатолик, добрий біблієзнавець і добрий знавець мов класичних (єврейської, грецької, латинської) і сучасних (французької, англійської, німецької, італійської). Першу редакцію перекладу о.Іван Хоменко робив близько дванадцяти років (19451957) під патронатом тодішнього архієпископа Української ГрекоКатолицької Церкви на еміграції Івана Бучка.

Читать еще:  В Турции в храме Панагия Сумела впервые за 88 лет прошла православная литургия

Маючи слабеньке здоров’я, о.Іван Хоменко усамітнився на острові Капрі, що в Тірренському морі неподалік Неаполя, і там поволі перекладав. Назагал його умови праці були кращі, ніж у його попередників Пантелеймона Куліша та Івана Огієнка. Він працював у вільному світі, над ним не тяжіли, як над Кулішем та Огієнком, переслідування української мови чи воєнні лихоліття. Оминувши екстремальних ситуацій (щодо умов праці) своїх попередників і маючи уважних покровителів у особах отців монашого грекокатолицького чину святого Василя Великого (ЧСВВ), які взяли на себе апробацію та редагування перекладу (а пізніше і його надрукування), о.Іван Хоменко міг дуже уважно і без зайвого поспіху попрацювати над текстами, подискутувати з мовними редакторами, рецензентами зі спірних питань і в такий спосіб знайти найбільш оптимальний варіант передачі найтонших виявів думки рідною мовою.

Саме в період перекладацької праці о.Іван Хоменка були відкриті знамениті кумранські рукописи, які пролляли додаткове світло на історію біблійних текстів, на їх автентичність, правдивість і богонатхненність. Перекладач дуже уважно стежив за дослідженнями кумранських рукописів і враховував істотні висновки визнаних науковцівбіблієзнавців. Та обставина, що він включив до свого перекладу книги «другого канону», які православнопротестантські біблієзнавці схильні вважати апокрифами, — пояснюється традицією католицьких Церков. Ці апокрифічні книги є тільки в Старому Заповіті, тому в цій частині Біблії Хоменкового перекладу є аж 47 книг, тобто на 8 книг більше, ніж у Кулішевому та Огієнковому перекладах (де містяться 39 книг Старого Заповіту). Число ж книг Нового Заповіту в усіх перекладах стале: 27.

Книги Старого Заповіту о.Іван Хоменко перекладав за масоретськими текстами. Що це за тексти? Масорети в перекладі з арамійської мови — традиціоналісти. Так називали єврейських переписувачів Біблії (звичайно, тільки книг Старого Заповіту), які впродовж VI, VII і VIII ст. по Р.Х. додали до 22х приголосних знаків єврейськаарамійської абетки ще 10 голосних літер, що й уберегло тексти від численних неточностей, які траплялися, коли вживали тільки приголосні літери, без голосних. Масорети повністю переписали всі давньозаповітні біблійні тексти за витвореною ними ж новою системою і спеціальними правилами, що надалі уберегло ці тексти від помилок та перекручень з боку нових поколінь переписувачів. Іван Хоменко якраз і користувався цими текстами, звичайно, в сучасному виданні; а це було шосте перевидання, здійснене біблієзнавцем Р.Кіттелем. Крім того, наш перекладач використовував у своїй праці над книгами Старого Заповіту і грецькі тексти так званих сімдесятьох тлумачів Біблії, або Септуагінти. Традиційно вважається, що близько II ст. до Р.Х. 72 учених біблеїсти усамітнилися на острові Фаросі поблизу Апександрії в Єгипті і впродовж 72 днів переклали із давньоєврейської мови (в абетці якої ще не вживали голосних літер) книги Старого Заповіту на тодішню давньогрецьку мову — так зване койне, якою розмовляла єврейська діяспора в Північній Африці, зокрема, в Єгипті. Отож, переклад Септуагінти є старший за масоретські тексти Біблії. 72 старійшинитлумачі старалися, звичайно, тільки для своїх одноплемінців; але Бог використав їх для ширшої мети: позаяк грецьку мову знали тоді численні племена й народи, котрі ще не прийняли Христа в свої серця, то легендарна праця мудреців старійшин на острові Фаросі допомогла в подальшій християнізації грецькомовних народів.

Що стосується Нового Заповіту, то перекладач о.Іван Хоменко користувався так званими критичними текстами, тобто реконструйованими на основі порівнянь і зіставлень первісними текстами Євангелій та інших книг Нового Заповіту. Наш перекладач скористався критичним текстом Нового Заповіту, що його вшосте був видав Папський Біблійний Інститут.

Коли всі книги Біблії були перекладені (наприкінці 50х років), почалася неодмінна в таких випадках редакційна робота: рецензування перекладу біблієзнавцями й філологами різних спеціальностей, мовностилістичне редагування, створення приміток й іншого наукового апарату, вибір формату книги, шрифта, мистецькополіграфічне оформлення. До складу біблійної комісії, яка перевіряла точність перекладу з богословського погляду, увійшли чільні представники Чину св.Василя Великого з осідком у Римі: Й.Мартинець, А.Великий, Т.Олійник, І.Патрило, С.Фединяк, Р.Головацький, М.Ваврик, В.Ваврик, О.Купранець. Як писав у передмові до першого накладу новоперекладеної Біблії під назвою «Святе Письмо» (Рим, 1963) тодішній керівник «протоархімандрит) Римського монастиря Чину св.Василя Великого о.Павло Миськів, «перекладені тексти Священна Конгрегація у справах Східної Церкви (одна з урядових структур Ватікану для керівництва католицькими Церквами Сходу, переважно не латинського обряду, в тому числі й Українською ГрекоКатолицькою Церквою. Д.С.) доручила Василіянському Чинові для опрацювання остаточної редакції нового перекладу та її видання. Над цим і трудилася цілий ряд років спеціяльна комісія. При дальшому перевиданні нашого перекладу неможливо буде уникнути щоразових виправлень та поліпшень. Тут була б і нагода для читача щодо корисної співпраці: уважно читавши, формулювати свої побажання, щоб наша Біблія стала ще більш у духовій пригоді, також і читача майбутнього. Василіянський Чин ретельно пильнуватиме, щоб кожна розумна, нехай і найдрібніша пропозиція у цій ділянці, була належно оцінена й використана». Справді, ЧСВВ дотримав слова, і в наступних перевиданнях «Святого Письма» після 1963 року (багато читачів називають її «вишневою Біблією», тому що друкувалася у обкладинці вишневого кольору) вніс певні виправлення не так біблійнодогматичного, як мовностилістичного характеру.

Читать еще:  Голикову наградили церковным орденом за восстановление монастыря

До речі, про мову і стиль. Перекладач о.Іван Хоменко дбав не тільки про точність передачі думки, але і про красу мови. Його лексика багата і розмаїта. Родом з Українського Поділля, яке на мовному полі увібрало в себе багато слів Наддніпрянської, Лівобережної, Правобережної України, навіть Волині й Галичини, о.Іван Хоменко повною мірою застосував красу мови свого отчого краю і в своєму перекладі. Але, звичайно, як і кожний переклад, а особливо такий поважний і відповідальний, як переклад Слова Божого з далеких від української мови давніх мов, якими сьогодні майже ніхто не розмовляє, переклад о.Івана Хоменка вимагав ретельного мовностилістичного редагування. Його здійснювали відомі в українській діяспорі на Заході майстри слова: Ігор Костецький (мовностилістичне редагування книги Сираха, Євангелії від св. апостола і євангеліста Івана та загальний редакторський нагляд за текстом всієї Біблії), письменник Василь Барка (мовностилістичне редагування Об’явлення св. Івана Богослова), професор Михайло Орест Зеров (науковий консультант з питань стилістики). Чи не найбільшою проблемою для перекладача і редакторів мови була проблема передачі літерами української абетки численних власних назв так званих топонімів (географічних назв) і антропонімів (імен людей). Однозначно цієї проблеми розв’язати було неможливо. В цьому відношенні в передмові до першого видання «Святого Письма» сказано: «Зза наявности імен, закорінених в нашій мові, що суперечать вимові оригінальній, не можна було ані транскрибувати їх оригінальна, ані, навпаки, достосувати до українізованої вимови колосальну решту імен, які в нас традиції не мають*.

Третій повний переклад Біблії сучасною українською літературною мовою з’явився друком 1963 р., під час заключних сесій Другого Ватіканського вселенського собору. Його поява через кілька років після опублікування другого повного українського перекладу митрополита Іларіона (професора Івана Огієнка) засвідчила активізацію українськоперекладацької діяльності з давніх мов взагалі, і біблійної зокрема. Хоч третій переклад це насамперед здобуток і заслуга Української ГрекоКатолицької Церкви і її найбільш вченого чернечого ордену Чину св.Василя Великого, все ж таки це була подія всеукраїнського значення. Третім перекладом Біблії (у першому виданні й наступних перевиданнях) користуються не тільки грекокатолики, але й православні та протестанти, бо він видатний якістю мови і точністю переданої думки. Третій переклад о.Івана Хоменка, попри його закономірну відмінність від другого перекладу Івана Огієнка (зумовлену різним трактуванням православною і католицькою Церквами першоканонічних і другоканонічних книг Старого Заповіту), є видатним внеском в українське біблієзнавство і свідчить про безсмертя української мови, як і нації, що цю мову виплекала упродовж віків.

Др Дмитро Степовик, віцепрезидент УБТ
Бюлетень УБТ №4, липень-грудень 1996

Ссылка на основную публикацию
Статьи c упоминанием слов:
Adblock
detector